Василь Стефаник – видатний український письменник, найближчий товариш Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки і Ольги Кобилянської. Основною темою його творів було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. З великою силою слова Стефаник зобразив трагедії і драми бідняків, що в умовах капіталістичного ладу позбувалися землі, праці, покидали рідні місця і змушені були емігрувати за океан або гинути від голоду й хвороб.

Щоб пізнати поета, треба ввійти в країну поета, говорив Гете, і з цим неможливо не погодитись. Василь Стефаник почав свій творчий шлях наприкінці минулого століття в Галичині. Селянство там перебувало у важкому становищі: воно весь час обезземелювалося, бідніло, не мало, до чого прикласти рук, оскільки промисловості в краю майже не було. Масово жителі емігрували до США і Канади. Лише деякі письменники, одним з яких є Іван Франко,  по-справжньому підносили голос на захист інтересів простого люду.

Я гадаю, Стефаник прекрасно розумів, що чим сильнішими будуть його оповідання, тим краще вони служитимуть вищій меті – досягненню волі, рівності, справедливості, справі боротьби за такий лад, де б робоча людина була господарем життя, мала працю, що їсти і пити, одяг, дах над головою, всі умови для духовного розвитку, змогу давати освіту своїм дітям.

Ми можемо бачити, що вся творчість письменника присвячена цим найнижчим верствам тогочасного суспільства, і це заслуговує поваги. Його головний герой – зубожілий селянин, наймит, людина великого серця і трагічної долі. А провідним конфліктом творів є суперечка між бідними та багатими, між правдою та оманою, між прагненням людей до волі і гнітом панівних класів. З-під пера письменника поставали правдиві картини тогочасної дійсності, постійно пройняті співчуттям до знедолених і наскрізь критичним ставленням до світу експлуатації і безправ’я, осудженням паразитизму панівних класів. Стефаник показував життя з точки зору народних уявлень та інтересів, розглядав добрі і злі вчинки з погляду народної моралі, намагався донести свої ідеї до читачів і, безумовно, у нього це вийшло.

У багатьох новелах Стефаник малює взаємини батьків і дітей. Так, селянин Іван Дідух із твору «Камінний хрест» мав «букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле». Сини та невістки умовили матір, а та почала умовляти й батька, що треба їхати до Канади. Спродав Іван Дідух свій клапоть поля на горбі і збирається до «Гамерики». Скликає до себе все село і, прощаючись з рідними, з сусідами, говорить з ними про причини еміграції. Вони розуміють, чому люди змушені кидати свою рідну землю і тікати світ за очі, за океан. Винні, розуміється, пани та правителі, що довели народ до злиднів. Та живе в душі селян і підсвідоме відчуття відплати та покарання за народні страждання: «але колись на ці землі буде покаяніє, бо нарід поріжеси!»

Прощаючись з рідною хатою, з клаптем поля на пагорбі, Іван витісує великий кам’яний хрест, виносить і ставить на той горб. На камені вибиває своє й жінчине ім’я. У цьому хресті – символ стражденної долі народу і любов до рідного краю. Іван Дідух не є фотографією свого прототипу – Степана Дідуха. Це узагальнений образ багатьох галицьких селян.

Я вважаю, що в новелі «Камінний хрест» Стефаник досяг найбільшої сили художнього зображення життя селян. Ми бачимо, що тут переплівся ряд мотивів: і любов до рідного села і землі, і безвихідність, і неминучість розлуки з батьківщиною. Василь Стефаник показав занепад селянських господарств, обплутаних боргами, що штовхало селян на вчинки, рівнозначні для них самогубству, адже вони залишались без землі, без Вітчизни, без народу і без майбутнього. Вони хоронили себе заживо, як це зробив Іван Дідух на тому горбі з камінним хрестом, що буде згадкою про нього. А Василь Стефаник, написавши цю новелу, витесував «потужною рукою пам’ятник своєму народу».

Еміграція галицьких селян до Америки була для Стефаника не просто темою, а особистим болем. Навчаючись у Кракові, він день у день спостерігав, як тисячі «людей у кожухах», завербовані до Канади, вибиралися за океан, душилися в поїздах, мерли від хвороб на вокзалах, в портах та на пароплавах.

Теми своїх творів Стефаник брав із буденного життя сільського люду, але вкладав їх у своєрідну форму. Вдячні нащадки, якими зараз є ми, гідно вшановують творчий подвиг письменника-гуманіста, демократа, захисника трудящих.

Если этот материал был для Вас полезным, оставьте, пожалуйста, комментарий.