Прочитавши повість Анатолія Дімарова «Блакитна дитина» одразу поринаєш до світу дитинства, мрієш із головним героєм.… До речі, про головного героя. Це хлопчик Толя, що, мабуть, ніколи не перестає радувати своїми, іноді, безглуздими вчинками. За це він мені й полюбився.

Що ж то за безглузді вчинки? А їх дуже багато. Наприклад: в уяві хлопчика він постає славним отаманом;  будує ракету із друзями, нехай й не дуже вдало; на спір кладе пуголовків до рота, які пізніше оселяються в його шлунку; чого тільки не робить під час літніх канікул. Але ж він не тільки бешкетник! За оболонкою жартівника ховається начитаний хлопчина, що відхвачує від учителя математики за читання Гоголя на уроці, відкриває заборонені ящики в комірчині, де хоронився Джек Лондон та інші письменники. Толя також є дуже турботливим сином, він намагається зробити мамі приємно, а за одне й заробити у школі гарну оцінку.

Для мене це найголовніші риси героя, що пізніше стає улюбленим, з яким переживаєш усі події.

На мою думку, друзям Толі дуже пощастило з ним. Такого друга ще спробуй знайти: і веселого, і уважного, і любителя почитати.

Если этот материал был для Вас полезным, оставьте, пожалуйста, комментарий.