|
В образі Якима Сомка автор сформулював власний ідеал гетьмана: освічений, розумний, спосібний поєднати українські землі в єдину державу. На гадку гетьмана Сомка, щоб оминути будь-яких конфліктів, варто кожній верстві суспільства дати певні привілеї, тоді і буде "на Вкраїні і правда, і сила". Він осуджує народні повстання, вважає, що голому слід триматися в покорі.
Сомко розкривається як особистість, віддана своїм переконанням до кінця. Він поводиться гідно при будь-яких обставинах. Автор ідеалізує не тільки міркування і поведінку героя, а й зовнішність, наголошує на його вроджений аристократизм («Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); «був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи»).
Сомко виступає за оптимальний устрій спільного життя для всіх верств населення, бо в протилежному випадку будуть сварки і конфлікти, або просто почнеться громадянська війна, він прибічник возз’єднання Право- та Лівобережної України.
|
Характер Брюховецького як історичної особи, його засоби досягнення своєї мети в романі описано правдиво. Це був політичний авантюрист без сумління й честі, деспотична, підла людина.
Своїми політиканськими обіцянками, сфальсифікованим народолюбством він зміг привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманської булави. Егоїзм й гордість, підлість, уміння схилити на свій бік авторитетних осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість Брюховецького недешево обходилися тогочасному українському суспільству, довели до чималих міжусобиць та душогубства. Особисті зацікавлення Іванець приховував, неначе прямодушними клопотами про низовиків, сіяв протистояння між ними й реєстровим козацтвом, а з суперниками на майбутніх виборах карав доносами в Москву, в яких очорняв своїх ворогів, винив у невірності, а себе представляв як найбільш підходящого для російської політики на Україні.
Брюховецький просто відсуває, оспорює існування певних прошарків українського суспільства: козацької старшини, окремих міщан - наче вони й не частина народу.
|